Дніпропетровські музейні  фестини

Три роки тому Надія Іванівна Капустіна, директор Дніпропетровського  Історичного музею,  зібрала своїх колег на фестиваль.

Після нього  музейники роз’їхалися з вірою, що наступні фестини пройдуть в іншому регіоні.

Але, не судилося. Ні один регіональний князьок не наважився прийняти та профінансувати Всеукраїнський музейний фестиваль.

Для культури ніколи коштів не вистачає…

І ось, у Дніпропетровську,  вдруге збираються музейники, аби поспілкуватися, поділитися досвідом і показати етнічну різноманітність України.

У виставкових залах музею було розгорнуто 41 міні- виставки. Всього ж учасників було понад три сотні. «Це значно більше, ніж минулого разу, - підкреслює Надія Капустіна. – Фестиваль стає популярним серед музеїв. Колеги приїжджають за досвідом, розказують про свої здобутки, про свою роботу, діляться наболілим. Я дуже задоволена, що ми знову всі зібралися . Хай і мої земляки побачать нашу барвисту Україну».

На фестивалі була представлена етнографія з багатьох куточків України.

Тут були і  болгари, і  кримські  татари, і бойки, поліщуки… і, навіть, готи – прадавні мешканці степової України.

Вразила презентація  виставки  «Зимові заняття поліщуків: ткацтво і різьбярство» Житомирського краєзнавчого музею.

Музейні співробітники майстерно працювали на справжньому  ткацькому станку й вирізали дерев’яні ложки. Житомиряни бідкаються – майже не залишилося майстринь, нема сировини. Коноплю вирощувати заборонили. А вона, як вино – чим довше вилежується, тим краще прядеться.... Ось і відправляють бабусині станки або на горища, або в печі… Їздять музейники по області – останнє рятують. Дерев’яні українські ложки -китайський ширпотріб витісняє…

На фестиваль привезли справжні раритети. Фахівці з захватом роздивлялися більшість експонатів.

Чого тільки варті тканини 17 століття з Чернігівського історичного музею. Колись такі полотна виставлялися в сумнозвісній  Катерининській церкві. Церква більше року знаходилася в облозі – церковнослужителі ніяк не могли поділити між собою культову споруду. А тим часом музейні експонати залишилися без нагляду. В церкву нікого не пускали…. Добре, що більшість експонатів збереглися, але зараз показувати їх немає де  – в музеї площ не вистачає…

Полтавський краєзнавчий музей завісив стіни своїми неповторними рушниками та мережками. Не одна майстриня зупинялася в захваті біля  розшитого полотна.

Вишукане розмаїття кримсько-татарської вишивки, різнобарвний одяг луганщини, вінницькі вишиванки, унікальні болгарські рушники…

Біля стенду приватного музею в Буштині із Закарпаття завмирали не тільки музейники, а й всі відвідувачі. «Такою колекцією не всі державні музеї можуть похвалитись» - заздрісно зітхала директор Самбірського історико-етнографічного  музею «Бойківщина» Роксолана Данчин.

«А скільки тут мого труда! - Відказує директор цього невеликого музею Наталя Топеха. - Всі сорочки приходилося кілька раз вручну перепрати, на сонці висушити. Тільки фахівці вірять, що це старий одяг – такі вони біленькі та яскраві. А сучасні господині як перуть?  В автомати  закинули, в приміщенні висушили – і все. А полотно руки та сонечко любить. Скільки раз я свої руки до крові стирала .» Важка праця музейників…

Подружжя  Топех  замовляють копії своїх експонатів у майстринь і всім бажаючим продають. І промисел не вмирає, і люди до автентичності привчаються. Повірте, навіть у Дніпропетровську вишиванками  цікавились…

До речі, на фестивале  це був єдиний приватний музей. Біля їхнього  стенду завжди було людно.

Прикро, що жюрі обійшло увагою цю унікальну виставку. Не оцінили...

Наш журнал «Музеї України» вже не один раз писав про проблеми цього маленького музею: на будиночок вже кілька років зазіхає місцева влада. Була не одна судова справа. І після того, як підключилися   журналісти, проблема майже вирішилась. «У нас просто опускалися руки. Після публікації в журналі «Музеї України», підтримки в Інтернеті, неначе крила виросли – всміхається пані Наталя. – Нам почали дзвонити, підтримувати. Навіть, гроші пропонували…Для нас дуже важлива така моральна підтримка.  Ми вдячні  всім, хто нас  захищав і підтримував». І запрошують до свого музею. Редактору журналу «Музеї України» за допомогу передали справжню бойківську сорочку. Хай носить. Він того заслуговує…

На фестиваль більшість музеїв приїхали зі своїми виданнями, з відеофільмами.

Від розмаїття книжок , буклетів, каталогів розбігалися  очі.  Але, як і минулого разу, важко було знайти господаря цих друкованих скарбів. На мій погляд, треба було надати кожному музею невеликий куточок – хай особисто презентують свою продукцію, зрештою, продають. Де ще можна знайти стільки краєзнавчої та культурологічної літератури?  

Наклад таких видань  - невеликий. В книгарнях подібну  літературу  майже не беруть. Ось й добре було б тут  щось купити.

А так виставили  всі видання докупи – роздивляйтеся!

Безликі якісь вийшли стенди…

Фестиваль закінчився. Роздали дипломи та нагороди.

Роз’їхалися   музейники  знову до своїх проблем, до своїх музеїв – захищати землю, приміщення, рятувати і шукати нові раритети.

І чекати нового музейного свята. Може, ще хтось кошти знайде?

Невже, тільки в Дніпропетровську, на вулиці Карла Маркса, живуть патріоти?

Наталка Іванченко, шеф-редактор журналу «Музеї України»

Експозиція Житомирського краєзнавчого музею

Кримсько-татарські наряди



Луганська етнографія


Полтавські рушники



Подружжя Топех  біля своєї експозиції